Жіночі голоси у сучасній українській літературі

     Є сфери реалізації, де жіночі успіхи помітні, і сфери, де ці успіхи – дуже поодинокі. Свого часу Мар’яна Савка висловилася: «Мені видається, у сферах, у структурах, де все чітко регламентовано, ієрархізовано, жінці складніше дійти значних висот. Легше, де тобі не дихають у спину, у тебе немає начальника, ти воюєш тільки з собою. Наприклад, у сфері мистецтва чи літератури, де кожен за себе – маємо помітні результати. Ікона літератури ХХ століття – це Ліна Костенко. Провідний філософ-літературознавець – Соломія Павличко. У голові руху сучасної літератури йде Оксана Забужко. ЇЇ останній роман – це відкриття таких важливих, наболілих і чесних тем, за які не взявся жоден чоловік. А хто у Львові успішно ініціював і далі успішно веде найбільший книжковий ярмарок? Олександра Коваль. Нікому з чоловіків не вдалося такого зробити. Тож коли жінка ставить собі конкретну мету, вона може цього досягнути».
     Традиційними у сенсі жіночої фахової самореалізації є система освіти, охорони здоров’я, культурна сфера. Тут є ціла плеяда прикладів жіночого успіху. І розділяти прозу на «жіночу» та «чоловічу», некоректно, але все ж, не можна ігнорувати того факту, що у постарадянській Україні з’явилася надзвичайно яскраве і на диво численне сузір’я жінок-письменників та літературознавців, що докорінно змінили образ сучасної української літератури. Більше того у багатьох відношеннях це нове талановите покоління жінок виявилось набагато радикальнішими, сміливішим та ближчим до західних ідей, ніж чоловіки, котрим було значно важче поміняти усталені і радянські часи літературні канони.
     Цікавою є літературна творчість сучасних жінок України. Тут роль піонера належить, безперечно, Оксані Забужко: скандальний роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) став першим бестселером у пострадянській Україні.
 Як в романах О. Забужко, так і Ірини Карпи, чи Євгенії Кононенко жіночі проблеми переплітаються з проблемами національної ідентичності. Героїні їхніх романів чи оповідань часто опиняються за кордоном І мусять обирати між Заходом і Україною, коханням із чоловіками інших національностей і "своїм хлопцем". Однак, яким не був би вибір в тому чи іншому конкретному випадку, прикметно інше: українські героїні почуваються у Лондоні, Гельсінках, чи Мюнхені на диво комфортно, майже як вдома. Європа для них є тим життєвим простором, в якому вони адаптуються легко і природно.
      "Жіноча" проза має й певну специфіку, що, власне, і дозволяє виділяти цей шар літературного потоку в окремий рівень розвитку світової та національної літератури.
     Серед класиків світової прози та класиків національних літератур бачимо, зокрема, таких представниць жіночої статі, як Дж. Остін, Жорж Санд, Е. Ожешко, С. Лагерлеф. Б. Нємцова. А. Зегерс. А. Мердок, Ф. Саган. Уже з цього переліку імен видно, що "жіноча" проза є явищем, що виникло ще в епоху Відродження, найбільш інтенсивно розвивалося в XIX ст. Далеко не всі з цих авторок віддавали перевагу зображенню саме жіночих переживань.
    Це стосується-й української "жіночої" прози, яка дала вітчизняній літературі лише двох беззаперечних класиків - Марка Вовчка та Ольгу Кобилянську, а також цілий ряд імен другого плану - Г. Барвінок, Н. Кобринська; 3. Тулуб, І. Вільде, О. Іваненко та ін.
    Саме в цей період заявляються романи М. Гримич "Варфоломієва ніч", "Магдалинки", О. Забужко "Польові дослідження з українського сексу", І. Роздобудько "Мерці" та "Ескорт у смерть", Г. Тарасюк "Блудниця вавилонська", серія романів Л. Романчук "Не залишай... ", повісті М. Матіос та ін.
     Ці твори відрізняються надзвичайно розгалуженою системою жанрових ознак, де можемо виділити такі жанри, як соціально-психологічний роман, інтелектуальний роман, виробничий роман, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніку, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, саспенс, трилер, роман-мелодрама й "жіночий роман" (любовна історія, „лав сторі"), "бойовик-екшн", квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм - повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо.
     Отже, проблема сучасної української "жіночої" прози є актуальною, недостатньо вивченою і надзвичайно цікавою в своїх текстових проявах, що й викликає інтерес до неї в літературознавстві.
     Галина Тарасюк, авторка книги зі знаковою назвою "Жіночі романи", торкнулася історичного аспекту питання про жінок-авторів і жінок-читачів. Вона нагадала той факт, що в радянську українську літературу післявоєнного періоду жінки прийшли пізно - аж на початку вісімдесятих років, і винятки - нечисленні, наприклад - творчість Ліни Костенко. Тільки тоді з'явилися нові жіночі імена - Софія Майданська, Галина Пагутяк, Марія Матіос, Оксана Забужко, Наталка Білоцерківець. Євгенія Кононенко...
      То що ж таке "жіноча література": розвага? самопізнання? обмін досвідом?
    Сучасна літературознавець Роксана Харчук у своїй книжці "Сучасна українська проза. Постмодерний період" пише: ,,У сучасній українській прозі окреме місце займають твори, написані жінками. Їх вирізняють не тільки увага до жінки і жіночих проблем чи виразно жіночий погляд на світ і важливі проблеми сучасності. Жіноча проза - це інший стиль мислення і письма, інша манера мовлення, інший тон''.
      Отже, якщо є "жіноча" література, то які її неодмінні ознаки? Чи може бути, наприклад, жіночий бойовик? Чи кохання — неодмінна тема "жіночої" літератури?
      Галина Вдовиченко вважає, що жіноча література — це таки справді окремий сегмент, і визначити цей сегмент можна так: тексти, написані жінками про проблеми, що більше хвилюють жінок, аніж чоловіків (тобто про жіночі проблеми). Однак пані Галина застерігає: як правило, коли письменник сідає писати, він не уявляє свого читача, не звертається до нього, а думає радше про те, що хоче сказати. Письменникові невідомо, хто буде його читачем і до якого сегменту літератури віднесуть його книжку літературознавці Тому не можна чітко визначити: ця книжка призначена жінкам, а ця — ні.
      Христина Лукащук вважає, що без кохання в "жіночій" літературі не обійтись — жіночі тексти наснажені емоціями й відчуттями. Проза самої Христини Лукащук, як зазанчають літературознавці, — дуже чуттєва.
     Жіноче письменство найтонше аналізує всю гамму почуттів, які притаманні людині. Слід відзначити, що в українській літературі письменники жіночої статі, в порівнянні з іншими країнами світу, містять значну, найкращу частину.
     Чи можуть чоловіки взяти для себе щось корисне з "жіночої" літератури? Галина Вдовиченко вважає, що може, адже книжки допомагають вникнути у психологію іншого, а отже — зрозуміти іншого. Читаючи "жіночі" тексти, чоловіки можуть, окрім усього, зрозуміти жінку.
     Христина Лукащук згадала, як один із її читачів поділився: "З Вашої повісті я зрозумів, що жінки не є хитрими створіннями, які завжди і все повернуть на свою користь. Жінки можуть страждати так само, як і чоловіки...".
      Як Галина Вдовиченко, так і Христина Лукащук упевнені: добра література не залежить від статі автора, і майстерне зображення жінок та жіночих проблем, а також щирість у творі, вірність правді роблять книгу універсальною.
      Темою творчості сучасних жінок-письменниць я цікавлюся не перший рік. Влітку 2010 р. Бердичівська міська ЦБС приймала на базі центральної бібліотеки гостей із Білої Церкви. На семінарі при нашій зустрічі розглядали тему «Жіночі голоси в сучасній українській літературі». До вашої уваги відео сюжет цієї події.